Я плакала.

[Ольга Киевская]

2. ГЕНЕАЛОГІЯ УКРАЇНИ
Якщо прагнеш щось зрозуміти — пізнай, як воно виникло.
Перехід України до нової цивілізації потребує знань про за¬ко¬номірності трансформацій такого масштабу. Обов’яз¬ко¬вою умовою цивілізаційного переходу є здійснення світо¬гляд¬ного, організаційного і технологічного проривів . У цьому переконує феномен неолітичної революції — грандіозний процес тоталь¬ного перетворення суспільної життєдіяльності, започаткований у середині VІ тис. до н. е. на території Північного Надчор¬номор’я. Тож можна сказати, що Україна вже має певний досвід переходу до нової екологічної ніші.
— Але чи коректно говорити про Україну в рамках подій семитися¬чолітньої давності? Чи існував уже тоді український народ?
Питання про виникнення українців у науковому світі викликає бବгато суперечок. Одні дослідники аргументовано доводять, що ко¬рені українського етносу сягають принаймні 40-го тис. до н. е. , інші — що він сформувався лише у 15-му столітті н. е. Чи можна погодити ці діаметрально протилежні твердження? Так, — якщо підійти до проблеми з точки зору етногенетики, ідею якої запропонував у 1999 р. відомий український науковець і пись¬менник професор Юрій Михайлович Канигін .
2.1. ЕТНОГЕНЕТИКА
Етногенетика розглядає етнос як соціальний організм, струк¬турно і функціонально подібний до окремої людської особис¬тості. Тобто етнос — це особистість вищого таксономічного рівня, яка має власні свідомість і підсвідомість, інтелект і пам’ять, генотип і характер, вік і долю. В принципі, тут нічого нового поки що немає, оскільки про “Людину малу” (індивід) і “Людину велику” (народ) говорив ще Платон. Новизна в іншому, а саме в дослідженні генеалогії етносів подібно до генеалогії окремих осіб. Тобто кожен етнос, як і людина, має своїх батька і матір, дідів і бабусь, інших предків по батьківській і материнській лінії.
Нові етноси народжуються в результаті взаємодії чоло¬ві¬чого і жіночого начал. Як можна розрізнити — де етнос-бать¬ко, а де етнос-матір? Тут доречна аналогія між сперматозоїдом і яйце¬клітиною. Відомо, що в момент запліднення: 1) сперма¬тозоїд рухливий, а яйцеклітина нерухома; 2) сперма¬то¬зоїд в тисячі разів менший, ніж яйцеклітина. Подібно і з етносами — батьківський етнос може бути в тисячі разів меншим за мате¬ринський. Але тут кількість не відіграє особливої ролі — це той випадок, коли “мала закваска квасить усе тісто” . Головне — якість!
Якщо бути стислим, то можна сформулювати дві головні умови зачаття нового етносу:
1) взаємодія чоловічого і жіночого етносоціальних орга¬нізмів має відбутися в той період, коли жіночий етнос відкритий для сприйняття чоловічого начала (як правило, така відкритість виникає в період системної кризи материнського етносу);
2) чоловічий і жіночий етносоціальні організми повинні бу¬ти психологічно сумісними, відчувати взаємну сим¬па¬тію (принаймні, не повинні конфліктувати через несуміс¬ність характерів або надмірну різницю в рівнях культурного розвитку — відомо, що справді здорові діти народжуються і виростають лише у батьків, що люблять одне одного).
Етногенетичний підхід дозволяє навести лад в наших уявлен¬нях про походження українців. Але для цього нам не обійтися без розгляду ще одного відкриття, яке належить іншому відомому українському вченому — професорові Національ¬ного універ¬ситету “Києво-Могилянська Академія” докто¬рові історичних наук Миколі Олександровичу Чмихову (1953—1994).
2.2. ПУЛЬС УКРАЇНИ
На основі комплексних досліджень Микола Чмихов показав, що соціальні процеси в Циркумпонтійській зоні (на територіях навколо Чорного моря) знаходяться в тісному зв’язку з проце¬сами природними, до яких належать кліматичні зміни, сейс¬мічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфі¬гурація планет Сонячної системи тощо. Природні ж процеси розвиваються з певною циклічністю. Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, неначе годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим її прояви все слабкіші.
Явище “годинникової циклічності” є загадковим і диво¬виж¬ним, але це ще не все. Археологічні дослідження пере¬кон¬ливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркум¬пон¬тій¬ська зона виступала своєрідним генератором культурних імпуль¬сів, які згодом поширювались на прилягаючі тери¬торії і далі на весь світ .
Цю пульсацію Микола Чмихов подає у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими при¬род¬но-кліматичними епо¬ха¬ми). Кожна епо¬ха дорівнювала близько 1596 рокам і скла¬далась з трьох періодів по 532 роки. Саме з епохами і періодами пов’язані природно-кліматичні зміни, повторення кон¬фі¬гу¬рацій планет Сонячної системи, роз¬виток археологічних культур тощо. На зламах періодів і особливо епох відбу¬вались сут¬тєві зміни у житті суспільства і природи.
Констатуючи наявність годинни¬ко¬вої циклічності, Чмихов стверджує, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев’яти справжніх держав і лише в останньому періоді — в XVІ—XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодно¬разово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні” .
Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у 419 році н. е.:
період 1 (419 — 951)
період 2 (951 — 1483)
період 3 (1483 — 2015).
— І що ж відбувалося на початку кожного періоду?
Народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу.
2.2.1. АНТИ
З підручників історії знаємо, що у V—VI ст. анти займа¬ли майже цілу територію України: від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат до Дону . Як доводить відомий історик Михайло Брайчевський, грецьке “анти” — це те ж саме, що й давньо¬руське “поляни” , що значить “богатирі” . Народ антів складався з багатьох племен. За словами Прокопія, “всі вони високі і незвичайно міцні” . Править ними не один муж, а багато князів; у важких справах князі скликають віче. Коли заходить небезпека — лучаться в союзи, а небезпека мине — живуть своїм життям. Псевдомакарій пише: “Вони дуже гостинні і уважливі до чужинців. Рабів не затримують назавжди в неволі, а визначають їм час, по якому вони можуть вертати на свою батьківщину або залишитися між антами як вільні люди” .
Анти здобули особливу славу своїми походами на Візан¬тію. Армія у них була досить велика, бо, як подають історичні джерела, одного разу вони взяли 10 тисяч полонених. Суспіль¬ство було струк¬туроване на верстви, кожна з них (духо¬вен¬ство, князі з дру¬жин¬никами, купці, рільники і реміс¬ники) мала своє заняття. Анти були вправними мореплавцями, добре знали Чорне море. Дуже цінувалися їхні довгі прямі мечі, які виготовлялися у великих кілько¬стях і були високої якості. Знаме¬нитими антськими мечами воюють навіть герої англосак¬сон¬ського “Беовульфа” , а в археології вони дали назву цілому класу — “мечі антського типу” .
Держава антів протривала майже 3 століття — від кінця IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду. За словами історика, “довготривалість її, розмах екс¬пансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її на море” .
2.2.2. РУСИЧІ
Значно більше відомостей про Київську Русь. Що значив для неї початок нового періоду, який, за Чмиховим, розпочався у 951 році? Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці) Ольги (945—964). Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос — русичі, руси. Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народ¬жен¬ня системоутворюючого етносу (який науковці позна¬чають тер¬мі¬ном “внутрішня Русь”), що став орга¬ні¬¬зацій¬ним ядром цієї вели¬чезної, найбільшої в тодішній Європі держави .
На відміну від своїх поперед¬ників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. Її енергія і талант адміністратора яскраво прояви¬лись в активній дипломатії — як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибу¬хали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу. “Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об’їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань” . Ольга закладала нові міста (Ольжичі, Псков), села, погости і призначала в них правителів.
Вона здійснила адміністративно-територіальну рефор¬му, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” — тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави.
За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки — Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня.
Вірогідно, що Ольга була четвертою дочкою болгарських царівни Анни і князя Сондока (по-слов’янськи — Сурдика) і від народження звалась Оленою . Цю князівну Олену висватав каган Олег за свого сина Ігоря. Якимівський літопис розповідає, що Олег змінив ім’я Олена на Ольга, щоб воно звучало по-варязьки (Хельга). Олена-Ольга приїхала із тодішньої (до 921 р.) столиці Болгарії Плиски (Плесков) “І приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу” (Повість врем’яних літ).
До Києва Ольга приїхала вже хрещеною (адже походила з християнської царської родини), зі священиками і великою кількістю книжок слов’янською мовою . Вона дала новий імпульс подальшої христи¬янізації України, побудувала церкву святого Миколи на гробі князя-християнина Аскольда і, ймовірно, деякі інші церкви. До Ольги (в першій половині IX століття) в Києві вже була принаймні одна християнська церква — святого Іллі.
Привертає увагу християнський обряд, принесений кня¬г謬нею Ольгою в Київ. Цей слов’янський обряд св. Кирила і Методія суттєво різнився і від греко-візан¬тій¬ського, і від латинського. “Від латинського відрізнявся слов’янсько-русь¬кою літургійною мовою, від візан¬тійського — єдністю з Римом та перекладом літур¬гій¬ного богослу¬ження, т. зв. Місса грека, або Богослу¬ження св. Петра...” . У зв’язку з цим папа Іван VIII, який був особисто знайомий зі св. Методієм, у 972 році виз¬нав, що Русь є христи¬ян¬ською і має свій ок¬ре¬мий обряд . “Хоча фор¬маль¬но сло¬в’ян¬сь¬ке христи¬ян¬ст¬во під тиском німців було скасо¬ване після смерті св. Методія у 884 році, все ж таки воно існує до кінця XI століття за тихим доз¬волом Риму. В Україні воно збері¬гається довше і його впливи сягають до самого Києва” .
Чому за правління княги¬ні Ольги в державі панував мир, не було повстань і заворушень? Тому, що Ольга запро¬понувала своєму народові моральний та справед¬ливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій.
Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги з 945 р. (часу народження етносу русичів), то це становить три століття — так само, як і для Антського союзу.
2.2.3. КОЗАКИ
Залишилося вияснити, що означає для України початок тре¬тього 532-річного періоду, а саме 1483 рік? Очевидно, що йдеть¬ся про виникнення Запорізької Січі — цього христи¬янського військово-чернечого ордену, який став організа¬цій¬ним і духов¬ним центром нового українського етносу — “народу козаків”: “Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480-1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось раху¬ватись сусіднім країнам — Польщі, Росії, Криму і Туреччині” .
Зрозуміло, що Запорізька Січ — це не вся Україна. Більше того, ніколи головною метою запорізьких козаків не була розбудова української держави. Але якщо не держава, тоді що? Про це чи не найкраще висловився Роман Багдасаров: «Запо¬рож¬ці стали називати свій край обітованою Палести¬ною, “дуже гарною, квітнучою та ізобилующею”, раєм Божим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи доро¬гоцінності і золото з панських домів, обме¬жу¬ючи владні амбіції держав-конку¬рентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кіш не керувався го¬лим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. — “... Істина зробить вас вільними” (Іван, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17). ...Саме відсто¬юван¬ня безмежної, дарованої Христом-Спасителем внут¬ріш¬ньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену. Хоча більшість січовиків вийшла з Південної Росії, а потім опинилася в підданстві у Мос¬ковського Царя, проте воювали вони не за нього і не за Украйну, “отчизну-матку”, а за чистоту і славу дідівської Віри, проповідуючи не словом, а ратними діяннями настання Божого Царства, яке вже поселилося в їхніх душах» .
Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нового українського етносу. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом сформувала нові фольклор і літературу, новий стиль мислення і поведінки — сформувала нову людину і нове суспільство.
Пасіонарний спалах і згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання енергетики всього україн¬ського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали держа¬вотворчою силою Російської імперії.
Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Нинішня Україна — це не на¬щадок етносу козаків; Україна — це і є етнос козаків, який нині перебуває в ослабленому, замученому, висна¬женому стані.
Проте це лише одна половина правди. Її друга поло¬вина полягає в тому, що на цій самій території неба¬ченими тем¬па¬ми йде прихована підготовка до нового пасіонарного спала¬ху, до народження українського етносу нової епохи.


Это кусок из книги "Арийский стандарт" И.Каганца. Странно, что древними украми еще питекантропов не окрестили.

[phoenix®]

“A Pocketbook Guide to Ukraine and Ukrainians”, 2nd edition, Ukrapress, Colorado, 1985
(Чего стоит одно название! – “путеводитель по... украинцам”...)
Editor/publisher: Iwan Owechko, Ph.D.,
University of Northern Colorado
Co-editor: Roman V. Kuchar, Ph.D.,
Fort Hays Kansas State University

(Авторы по-видимому католики или язычники, поскольку князя Владимира величают не Святым, а Великим. Первый из них, насколько можно судить, сравнительно плодовит: в каталоге за ним числится 10 изданий, в том числе одно, посвященное доказательству, что Чехов – украинец, и все в нем художественное – от Украины, изданное “вильной украинской академией” в Мюнхене; вот уж действительно “вильной”!)
В книге, в частности, сообщается, что Киев в течение 7000 лет населялся украинской нацией и что именно украинцы первыми в мире приручили верблюда (видимо, в пику родине слонов).

Хороша также “финикийская надпись... обнаруженная в Бразилии... на прото-украинском языке”.

Начало цитаты, стр. 35:
«О действительном возрасте Киева надежных источников не имеется. Россия непрестанно пытается убедить мир, что Киеву только 1500 лет, дабы облегчить московитским историкам смешивание историй Киева и России. Однако в действительности Киев гораздо древнее. Некоторые историки выводят, что Киеву 2000 лет, другие полагают, что 3000, а самые последние штудии убедили многих, что Киеву по меньшей мере 4000 лет.»

«Согласно отрывку прото-украинской речи, открытому немецким археологом в 1947 г. в Турции, имя Русь и ее столица Киев существовали по меньшей мере 3000 лет назад. Согласно исследователям, город, где проводились раскопки (Каротеп, в Турции) был построен за много веков до Р.Х. Еще одна финикийская надпись на камне, обнаруженная в Бразилии, была очевидно оставлена там финикийцами, попавшими в кораблекрушение более 2000 лет назад. В этой надписи упоминатся бог Руси по имени Ор и его трон в граде Киеве. Таким образом, Киев уже тогда был значительным городом.»

«В результате анализа еще некоторых археологические находок последних лет, связанных с приручением в древнейшие времена животных, было доказано, что двугорбый верблюд был впервые приручен в окрестностях Киева около 2000 лет до Р.Х., и что более отдаленные предки украинцев более чем за 2300 лет до того приручили лошадь. Все эти данные привели исследователей к выводу, что Киеву должно быть по меньшей мере 4000 лет.»

«В согласии с этими и многими другими археологическими находками, многие исследователи древней Украины поддерживают тезис профессора Щербаковского, установившего в своей книге “Формирование Украинской Нации”, на основе археологических находок, непрерывную эволюцию украинской нации от ее доисторических трипольских предков, через антов ранних веков по Р.Х, до исторически описанной эры ранней Киевской Руси. Трипольская культура доисторической Украины протягивается в удаленное прошлое на 7000 с лишком лет.»

«К сожалению, Москва не позволяет производить археологические раскопки в Киеве [*] и окрестностях, очевидно опасаясь обнаружения неудобных свидетельств, которые могли бы помочь объективным исследователям в установлении подлинного возраста Киева.»
[*] Sic! очевидно Каргер, Толочко, Килиевич и другие археологи об этом не знали.
Тут бы и дать занавес, но рискуя сбить высокий накал crescendo, не могу не полюбопытствовать: теперь, когда КГБ переименован в СБУ, отдано ли в Киеве распоряжение присматриваться при производстве дренажных работ: не попадут ли верблюжьи кости?

Но и это еще не все. Двигаясь вглубь веков, мы узнаем (стр. 15), что («как установлено бесспорными свидетельствами») за 17 тысяч лет до Р.Х. Украина была частью древней империи, а найденный будто бы тризуб того времени «доказывает древность украинской трипольской культуры».

На стр. 48-9 сообщается, что «Наиновейшими исследованиями некоторых виднейших археологов мира установлена непрерывная эволюция украинской нации с доисторических времен, именно с периода переселения великой Шумерской нации из западных и центральных районов Украины, где уже более 7000 лет существовала высокоразвитая трипольская культура. Шумеры [ergo – украинцы], согласно этим исследованиям, были первым народом, который начал использовать иероглифы, изобретенные ими более 5000 лет тому назад.»

Не приходится удивляться, что внешние культурные влияния могли наложить лишь незначительный отпечаток на столь высокоразвитую культуру, как украинская: «И хотя в некоторые периоды своей истории украинская культура подвергалась, в определенной степени, влияниям греческой, римской и византийской культур, основные элементы украинской культуры не подверглись изменению и остались целостно и специфически украинскими – в ярком отличии от Русских, у которых нет и никогда не было элементов сопоставимой глубины.» (стр. 36)

Авторы, увы, не уточняют, какие именно элементы они имеют в виду (или в кармане), но во всяком случае можно заключить, что украинская культура является по самому своему существу языческой; что читателю, дабы не возникало было сомнений, тут же и подтверждают (продолжаю цитату): «Вся жизненная философия украинской нации, ее мировоззрение вырастают из далеких дохристианских традиций древней Украины.»

Но это не страшно, так как «с определенностью установлено шумерско-трипольское происхождение украинской нации и что... Украина была колыбелью индоевропейской культуры [*]. Шумеры же в действительности были индоевропейцами и народом высокой нравственности и высокоэтичным.»
[*] Sic! индоевропейской культуры!
Но и это еще не все. На стр. 49 помещено изображение плана стоянки древнего человека, яйцеподобно расположенной, с подписью: «За 40.000 лет до Р.Х. на Украине применялась геометрия. <...> Это невероятно, но бесспорно.»

Поневоле задумаешься: а шутил ли киевский корреспондент relcom.politics, с серьезным лицом сообщавший, будто киевским университетом выпущен препринт, доказывающий, что на шестой день Бог создал Украину?

Ну и уже не приходится говорить о таких совершенных пустяках как то, что «именно в то время, когда Россия изо всех своих сил старалась искоренить всяческое проявление национального сознания, традиционной оригинальности и культурного отличия Украины с геноцидальной целью уничтожения всех языковых отличий между совершенно различными Украинской и Русской нациями – из печати вышла “Энеида” Иван Котляревского». То есть Россия изо всех крайних сил старалась – а “Энеида” взяла и напечаталась. (стр. 1

Про Франко-Шевченка-Украинку сообщается, что «гений их настолько велик, что Кремль, стремясь изо всех сил подорвать его, тем не менее вынужден ставить им памятники.» (стр. 21)

На стр. 49 мы узнаем, что «жемчужина раннеукраинской печати – Острожская Библия, изданная в 1581 г. Иваном Федоровычем [sic!] ...» (как известно, Иван Федоров участвовал в основании типографий в Остроге и Львове, а списки для издания Острожской Библии были доставлены из Москвы).

На стр. 50 сообщается о истории «образования Украинско-Литовского королевства, которое управлялось украинизированной [т.е. триполизованной?] литовской династией, опиравшейся на преимущественно украинское дворянство».

Борьба украинцев за суверенность тоже, оказывается, имеет славную историю: началась она во II веке до Р.Х. и впервые увенчалась успехом в IV веке (стр. 25-6). Так что скоро можно будет праздновать 2100 лет борьбы Украины за независимость.

И т.д. Всего в книге 136 страниц, что обещает читателю отменное и продолжительное веселье.

Читать тут: http://www.angelfire.com/nt/oboguev/images/ukrglobus.htm

[Вомбатий]

Камрады, ну нельзя же так!

Я чуть не уписялся, пока читал енти перлы.
Поистине, тоталитарная секта украинствующих продолжает и развивает свъи традиции наглой и циничной брехни. Тьху!
_________________
Гым?

[phoenix®]

[Ольга Киевская]

Мне особо про верблюдов в окрестностях Киева понравилось. Не хватает еще тигров, страусов и жирафов. Кстати, очень романтично было бы: древние укры передвигались на жирафах.

[Vic]

Точно, оттуда же идет появление оселедцiв у укров. Когда укр, верхом на жирафе, гонялся за верблюдом для его (верблюда) приручения, он, иногда, мог уронить погоняло, и вот, для того, чтобы погоня не прерывалась, укр пользовался своим оселедцем, чтобы погонять жирафа.

[СAT BAZILIO]

[Юрий]

Ну, в общем, господь Бог произошел от прото укров.